називала рибою, не просила нічого взамін
тільки знати, що я десь є на оцьому світі
світі білому, наче сіль тропічних морів,
що в’їдається в шкіру
і жодною рідиною її не витравиш звідти
казала, що буде писати, не питала адреси, а втім
завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста
де (на поштівці, тобто) руїни старих стін
чи страви місцевої кухні
і кілька слів:
що скоро повернеться, що вже видно світло
в кінці тунелю, і що це, безумовно, не поїзд
називала рибою
казала, що дуже хоче торкнутись рукою
я не заперечував я чекав я навчився плавати
я вивчив напам’ять усі прибережні води
я перестав виходити на берег,
що її не проґавити,
а вона – не приходила
я забув, як це – розмовляти, і як це – дихати,
врешті-решт я зробився рибою,
мовчазною і сильною
то якого такого милого
якого такого милого
вона повернулася
і з води мене вийняла?