Сніжинка падала легенько і врочисто,
Літаючи у своїх дивних мріях-снах,
І мріяла десь впасти в поле чисте-чисте,
Чи на гіляку дерева, чи на будинку дах.
Вона хотіла барвами на сонці вигравати,
А по весні стекти джерельцем у гаї,
Коли прийде зима сніжинкою знов стати.
Та я відкрив свій писок і з’їв її.
Приспів:
Не зривай, не зривай
Квіти брудними руками.
Не кусай, не кусай
Яблука зеленого зубами.
Не тримай, не тримай
В неволі черепахи і морської свинки.
Не чіпай, не чіпай
Ніжної, прозорої сніжинки.
Я з’їв її і нею не наївся,
На смак її я також не пізнав.
Та раптом писок мій скривився,
І світ одразу чорно-білим став.
Забудеться усе і сплинуть роки,
Минеться заметіль отих зимових днів.
Та буду я картати писок свій широкий
За те, що він колись сніжинку з’їв.
Приспів.